Душевная пустота

Добрий день! Мені 18 років,я навчаюсь на факультеті журналістики, а у мене ніколи не було хлопця, та найстрашніше те, що вони і не прагнуть зі мною спілкуватись. Я намагаюсь зробити крок на зустріч, просто кожного разу це безуспішно. Проте найсумніше мені стає тоді, коли бачу, як мої однолітки зустрічаються дехто з них вже планує весілля, а я натомість навіть не цілувалась ніколи. Але слід сказати, що в мене таке деколи враження, що я не зможу ні з ким зустрічатись, я буду хвилюватись при кожній зустрічі, соромитимусь себе і свого вигляду. Я сприймає хлопців лише, як протилежну стать, а не як друга взагалі. В мене ніколи не було друга - хлопця.Я відчуваю дискомфорт, коли бачу, як хлопці спілкуються із іншими дівчатами, на мене не звертаючи жодної уваги. Я стараюсь не ходити на дескотеки, який сенс, коли запрошують усіх, крім мене. От чому? Це ж означає, що я не приваблюю хлопців взагалі. Мені здається, шо виглядаю я не так, що говорю не те, одним словом не цікавлю хлопців взагалі. Я намагалась почати спілкування із хлопцями але ці спроби завжди безуспішні, я не хочу це продовжувати, бо з боку хлопців не бачу жодного бажання. Я мабуть дуже закрита, але я не знаю, як мені відкритись і як почати подобатись собі. Я постійно мушу щось робити, чимось займатись, фізично втомлююсь і розумію, що кінця краю тому стану немає. І у 20, і у 30, 50 років я буде така ж душевно нещасна. Я часто не можу знайти собі місця ніде, думаю про те, щоб піти в монашки, але покликання до цього не відчуваю. Я просто думаю, коли я така байдужа хлопцям, то марно жити, постійно бачаси щасливі стосунки і обливати своє серце кровю. Я хочу забути про це все, заспокоїтись, але не можу. Все одно думаю. А що як не вистачить занять які мене рятують, а що, як одно дня я не витримаю цих думок і скою щось страшне. Я не відчуваю байдужість до хлопців, але в мене комплекс неповноцінності, я не привертаю їх уваги. Так часто я відчувала з їхньої сторони відразу що вже не очікую на щось інше. Навіть, коли таке і може статись, то мабуть будуть фактори, які мені в цьому перешколять. Бо не може для мене все складатись так доре. Я деколи ніби змінююс, голос стає тихішим, слова пусті і непотрібні. Я ніби в постійному трансі. Я не можу змиритись із своєю невпевненістю. Бо в мені таки щось не так. Не можу зрозуміти, що ж саме. Я просто боюсь все житя прожити в такому стані, це для мене рівне смерті. Бо так ти не живеш, ти існуєш.Таке враження, нібижиття для інших. Я - не потрібна, я не перспективна. Ці думки порожують у мені страх, що моє життя зовсімнемає сенсу, і ні навчання, на майбуня роботу не зможе принести мені справжнього задоволення від життя. Я дуже на цьому зациклююсь, я прокидаюсь з цією думкою, і засинаю. А ще я баюсь бути повністю самотньою: втратити рідних, друзів, яким я можу в будь - яку хвилину набриднути. Я часто ненавиджу себе і зовсім не поважаю. Коли я в колективі, то прагну хоч якось себе показати, щось сказати, щоб відчувалась моя присутність, мені здається я витрачаю для цього дуже багато зусиль. Це все підкріплюють постійні думки про смерть від різних захворювань чи нещасних випадків, таке ж думаю і про рідних. Коли я зустічаю самотню жінку, то думаю, що я буду робити, бо ж теж швидше за все в такому віці буду геть самотня. Я боюсь стосунків, мені здається я не зможу. Мене ніхто не обирав, значить зі мною щось не так. Навіть, коли думаю про здійснення одної з моїх мрій, то потім думаю про те, що далі знову буде все погано, страх і депресія. Я зверталась за допомою, на що мені відповідали, що я все вигадую. Я просто відчуваю себе найгіршою, незатною на ні що. Я не заздрю подругам, але коли усвідомлюю, що у них є кохання, здійснення мрій, душевний спокій. а головне віра в майбутнє, то починаю думати про те, що я гірша. Я постійно думаю про те, що довкола купу людей кращих за мене, а я по суті ніхто. я вчусь, стараюсь, проте роблю це лише для того,щоб одного дня не збожеволати, бо душевний біль мене вбиває з середини і це позначається на фізичному здоровї. Мені декоkи здається, що я просто втрачу всі свої таланти, здатності і полину в забуття. Цей стан мене просто помаленьку вбиває. Я не перебільшую, мені справді так здається. Моменти радості приходять ненадовго. Я не знаю, що таке бути постійно життєрадісною. хоча перед усіма стараюсь саме так виглядати.